Есе «Музична філософія Сковороди»

Григорій Сковорода - знаний не лише в Україні, а й за її межами письменник, філософ, прогресивний практик і теоретик педагогіки.  Він проявив себе в різних галузях української культури. Автори досліджень його творчої спадщини зазначали, що в житті письменника важливе місце займала музика.

Музичні здібності Сковороди виявилися, як і в усіх українців, через велику любов до народної пісні. А «пісня для українців усе і поезія, і батьківська могила... Пісня - денник українця, ліричний літопис, куди він записував у минулому все, що відчував, думав і робив», - писав М. Гоголь. Пісня є життєвою потребою, органічною необхідністю людей. З давніх-давен плекає її наш народ. Українець співає не для заповнення вільного часу. Його спів є органічною потребою душі, як їжа і питво є потребою й вимогою тіла.

Ще змалку хлопець тішився розповідями і співами кобзарів, бандуристів та лірників. Переймав від них ази гри на бандурі, повторював на сопілці мелодії, почуті в їхньому виконанні. Хотів навіть піти поводирем сліпого бандуриста, але батьки не погодилися.

Уже на сьомому році життя в ньому проявилася любов до музики. Один із його біографів засвідчував, що Григорій любив наодинці мандрувати луками і гаями, спостерігати живу природу й слухати її музику, а вдома також усамітнювався і повторював з пам'яті прочитане або почуте. Оволодівши грою на сопілці, опанував флейту. Мати завжди слухала, коли син своїм чистим голосом виводив почуту в дячка пісню. Деколи навіть сусіди сходилися послухати молодого співака.

Коли Гриць залишався на самоті, то пробував переінакшувати мотив пісні, прислухався, як вона звучить голосом сопілки. Здавалося, що пісня проситься на простори. Малому мріялося, побратавшись із піснею, помандрувати - невідомих світів пошукати.

Вступивши до Києво-Могилянської академії (1738 p.), Сковорода особливо цікавився поезією і музикою. Це був час розквіту віршованої драми, що мала велике значення в естетичному розвитку спудеїв,  їхніми зусиллями вистави гралися в академії і навіть виносилися за академічні стіни. Масові дійства зазвичай відбувалися на майдані на Подолі. Тут вдало виконувалися інтермедії з народними співами та жартами. До них був охочий і Григорій. Він добирав на флейті мотиви пісень. Улюбленою була пісня «Котилися вози з гори». На ці дійства сходилися подільські ремісники, міщани. Часом тут з'являлися мандрівні дяки та кобзарі. Григорій годинами міг стояти біля кобзаря, прислухаючись до його співів.

У визначені дні Григорій співав у великому академічному хорі який славився на всю імперію. Хор переважно виконував в академічному храмі духовні співи, а також брав участь у драматичних дійствах.

Завдяки музичним здібностям і чудовому голосу дев'ятнадцятирічного студента було відряджено в Петербург до Придворної хорової капели, в якій він співав майже два роки.

Г.Сковороді випала нагода познайомитися з О.Розумовським, який хотів наблизити до себе Сковороду, зробити його популярним, але юнак скромно відмовився від усіх привілеїв. Про інше мріяв він і, через те й шукав самотності на березі Неви. Посилав у звуках флейти свою любов і печаль в Україну, ніби прагнув полинути туди.

Сковорода не розлучався з музикою на жодному етапі свого свідомого життя.

Сковорода передбачав, що пісня, написана для простонародного загалу, залишиться з його іменем, надихатиме людські серця на величне й прекрасне. І не помилився, бо лірники і кобзарі рознесли по всій Україні ковраївські пісні Сковороди: сповнену громадянської наснаги: «Всякому городу нрав и права» та глибоко ліричну «Ой ти, пташко жовтобока». Однак справжньою поетичною перлиною ковраївської весни Сковороди стала ода «Про свободу». Немов вилиті з бронзи, рядки твору могли народитися саме в тому місці, де молодий Сковорода сповна віддав поетичну данину незбагненній красі природи, високо підніс свій дух та дійшов розуміння й переконання, що для людини найбільша цінність, найвища мета - свобода. І сказав про це проймаюче, дзвінко, голосно:

Что то за волность? Добро в ней какое? Ины говорят, будто золотое. Ах, не златое, если сравнить злато, Против волности еще оно блато.

За життя Г.С.Сковороди його пісні не друкувалися. Але простий люд співав їх по Україні. Ці пісні і досі в народних «редакціях і переробках» побутують у народі.

Г.С.Сковорода писав духовні твори, поклав на музику деякі псалми, а також і стихирі, що співаються на літургіях. Ці твори сповнені гармонії- простої й поважної, що глибоко проникала в душу. Мелодії пісень Г.С.Сковороди, виявлені в різних пісенних збірниках та відомі з усної народної традиції, свідчать про те, що він надав спрямування побутовій пісні, цілком звільнивши її від усього зайвого, застарілого. Поет зумів розширити рамки світської інтимної лірики і створив зразки лірики громадянської, філософської та пейзажної, навіяної картинами величної природи, перетворивши своє багатозвучне поетичне слово в мелодійно-дзвінкі пісні.

У своєму житті Григорій Сковорода прагнув усамітненості, любив села, хутори й пасіки, йшов у дубові гаї до чистих джерел, де легко дихалося, вільно думалося, де мальовнича природа надихала на створення нових поезій, гармонійних мелодій. Не прийняв мудрець світських чинів, за життя не видрукував жодного свого твору, але його тихий голос будив наш підневільний народ, втішав серце піснями, дарував надію.